14 травня 1958 року над мальовничою Ключівкою Красилівського району засвітилася ще одна яскрава зірочка, що символізувала народження нової людини. В сім’ї Петра та Ганни Куянів з’явилася дочка Катруся. В дитинстві бігала босими ноженятами по запорошеній вулиці, пасла корову, рученятами вичищала маленьке джерельце в полі. Допитлива, вразлива, цікава на все, Катруся не вдовольнялася звичайними забавками своїх однолітків. ЇЇ вабив довколишній світ, в якому стільки незрозумілого і дивного. Катруся любила свій рідний батьківський дім, близьку серцю чудову природу, тінисті вулиці, зелень садів. Всі ці, милі серцю, дитячі спогади вже у зрілому віці були викладені у поетичних рядочках. Виросла в сім’ї, де цінувалась праця, робота, людяність. Сімейний затишок, повага, турбота панували в сім’ї Куянів. Коли Каті виповнилось 7 років, навчалась у Ключівській початковій школі. З п’ятого по восьмий клас навчалась у Великоорлинецькій восьмирічній школі. Навчалась старанно, особливо цікавилась літературою, захоплювалась поезією Лесі Українки. Після закінчення восьмирічки навчалась на держаних курсах машинопису та стенографії, пізніше закінчила автошляховий технікум в м. Одеса. Там і почалась її трудова діяльність.

   Та недовго пробула на чужині. Туга за рідним подільським краєм привела до Хмельницького, незабаром в обласних газетах стали з’являтись її перші поезії. Потім її друкували в республіканській поезії, колективних збірниках.

Згодом одна за одною побачили світ поетичні збірочки «День в сонячному капелюшку», «Тополинка», «Соловейкова пісня», де авторка запрошує читача в чарівний дивосвіт, веде з ним довірливу розмову. «Я сію зерно, хочу, щоб воно зійшло зорею» - так образно висловила вона своє творче кредо.

Збірочки «Проліски із карими очима», «Якби я пташкою була», «А сльози квітами цвітуть», «Я білою ромашкою до тебе прихилюсь» - наповнені любов’ю до рідного краю, високим почуттям між людьми, бажанням жити і насолоджуватись життям. Окремі поезії – трепетна сповідь жіночого серця, що вічно прагне любові, ніжності, ласки.

 В 1995 році важка недуга прикувала Катерину Петрівну  до ліжка. В одній з останніх збірочок «Я загубилася в житті» вона знову повертаєте до теми кохання, оспівування людського щастя. Кожен рядочок переповнений жадобою до життя. Читаючи їх так і хочеться сказати: «Ні, Катю, ти не загубилася в житті, ти знайшла свою стежину!»

Із липня 2000 року на 42-му році життя у рідній батьківській хаті відійшла у вічність жінка, мати, дочка, поетеса, творчість якої перебувала у самому зеніті.

У липні 2001 року в с. Ключівка зібралися сельчани, учні місцевої школи, шанувальники поезії, родичі Катерини Куян, щоб згадати мужню і талановиту жінку, вклонитися її пам’яті. Тоді ж редактор районної газети Василь Чернов запропонував започаткувати літературну премію імені Катерини Куян і вручати її щорічно талановитим жінкам-поетам і прозаїкам, які проживають у нашому районі в день народження поетеси 14 травня. Вона продовжує жити у своїх творах. Катерина Петрівна видала 15 поетичних збірочок, на її вірші написано близько 35 пісень, ще 4 книжечки залишились у рукописі. Чуйна, розумна, доброзичлива, мужня жінка написала вірші, сповнені любов’ю і мудрістю.

 

«Лиш пам'ять по хаті ходить…»

(з розповіді Ганни Куян, мами Катерини)

«Дав Бог моїй Катрусі талант, дав красу, але так рано забрав до себе. Не чути голосу, поради, розрадливої мови, залишились одні спогади. А ще сни. У снах часто приходить. Одного разу приснився мені сон. Ніби приїхала я до неї в Одесу, а вона запнута чорною хусткою. Я питаю: «Чого ти, Катю, в чорній хустці?», - а вона відповідає: «Подружка моя померла. Так мені важко.»

Після того стало її ногу тягнути. До яких лікарів тільки не звертались. В Одесі один з них лікував її, довго листи писав, підтримував морально.

Потім і друга нога стала боліти, а згодом вона вже не могла підвестися.

Шукали знахарів, масажистів. Але ніхто не сказав конкретно що з нею. Ноги ніби не боліли, а ходити не могла. І так вона від цього страждала!

За рік до смерті я забрала дочку в село. Коли вже мали виходити з квартири, вона обвела все очима і запитала: «Мамо, невже я більше сюди не повернуся, до цих стін, до своєї

праці!»

«Ну що ти, доню, повернешся!» - відповіла я.

Катя така весела була, так раділа, що вона вдома! Ми, як могли, підтримували її. Вона дуже тішилась, що до неї йшли люди. Приходили сусіди, однокласники.

Як тільки про її хворобу почула перша вчителька, Раїса Йосипівна, вона зразу ж приїхала з Антонін провідати, а їй вже 80 років. Напитала знахаря, принесла мазь, але ми не встигли до знахаря поїхати. Вже потім по її смерті він розповів, що йому приснилась наша Катя. Ніби стоїть вона прив’язана до стовпа. Якісь хлопці так старались її визволити від пут, але ноги не могли звільнити. Біля Каті весь час був її син – Сашко. Чотири роки доглядав маму. Ніколи не просила когось, щоб підвів її, чи щось подав – тільки він, тільки Сашко. Вона на ліжку лежить, а він поруч – читає чи розмовляють обоє. А зараз дуже тужить за нею, замкнутий став.

Хвороба прогресувала. Катруся ще писала

вірші, а коли не змогла – їй Сашко допомагав.

Переглядаючи рукописи, казала: «Мамо, може ти будеш жити, будеш мати змогу, видаси мої книжки». Була така весела, говірка, потім перестала їсти, зів’яла, а за тиждень її не стало.

            « Не загубилася в житті»

(із спогадів жителя с.Ключівка Василя Надолинського)

 Не можна без хвилювання сьогодні говорити про те, що серед нас немає Каті. 42 роки – це дуже мало для людини. Але її життя було багатим, насиченим і продовжується в тому, що вона залишила після себе – поезію.

Читаючи її вірші, думаю: коли людина пише великий твір, вона до цього готується, довго працює. А в Катерини поезії йдуть від душі, від серця:

Похилилась трава зелена в лузі

На стежці, де ти йшла,

Ніби тебе чекають,

Що ти прийдеш знову

В своє дитинство,

Де дівчинка серйозна чорнокоса.

Пасе корову.

Якраз такою серйозною, чорнокосою пригадується Катя. Читаючи ці рядочки, мимоволі пригадуєш своє дитинство, як ми самі пасли корів.

Звертаючись до батьків, вона пише:

Тату і мамо,

Я ластівкою навесні

До вас прилечу,

Зів’ю гніздечко біля хати

І буду щебетати,

Плакати над серцем.

 

Юрчук ( Шторгін)

Валентина Петрівна.

Народиоась 08 березня 1964 року в с. В. Орлинці Красилівського р-ну, Хмельницької області у сім'ї робітника.

У 1969 році зарахована ученицею 1 класу Великоорлинецької восьмерічної школи, яку закінчила у 1978 році з відзнакою.

З 1978 по 1980 рік навчалась в Антонінській середнвй школі. 

У 1980 році вступила до Кам'янець-Подільського педагогічного інституту ім. В.Б. Затонського на фізико-математичний факультет, який закіцчила у 1985 році.

З 1986 року працює вчителем математики та фізики у рвдній Великоорлинській ЗОШ І-ІІ ст.

Заміжня, виховала двох синів Юрія та Володимира.

В вільний час пише вірші, в які вкладає свої переживання, любов, надію.

Зима.. Морози, як нвколи люті...

Сріблястий іній на деревах,

Ну а вони, як наречені, кружляють в танці...

Музика.

Невже звучить вона?

Все голоснвше, голоснвше..

І знов не чути, й знову ожива...

Мороз всі струни відкрива:

Кружляють в танці наречені...

Що ж їх чекає?

Чекають будні...

Проснуться від морозу і вони,

А іній опаде, розтане, і...

Прийде весна - одягне наречених в інші шати...

Та дарма...

А головне - уміть кохати:

Інвй та мороз розтопить коханням, 

і поцілунком лиш зігріть...

Зустріти весну...

Це треба зуміть.

Синові

У далекі світи я піду,

За тобою у даль полину,

Негаразди я всі відведу -

Тільки б був ти щасливий сину!

Про здоров'я твоє й красу,

Про майбутнє й сьогоднішню днину,

Думку маю я лише одну -

Тільки б був ти щасливим, сину.

Сум і біль, журбу і біду

Заберу я від тебе, дитино,

Лиш надвю, любов і віру твою молоду

Залишу я для тебе сину.

Я до всіх говорю синів:

- Ви любіть свою землю -Вкраїну,

Бережіть усіх матерів, 

Так, як мати шанує сина.

 

***

З любов'ю, радістю, бажанням

Носила я в собі життя.

І народила сина -

Красиве, ніжне, дороге дитя.

Любов і ласку, ніжність дарувала,

І сповиточок рідний колихала,

Про долю славну колискову я співала,

 Пісні про щасті сину дарувала.

І виріс син - красивий...

Та хвороба забрала його в руки загрибащі.

Я бога щиро від душі молила,

Просила про  таке просте й насущне:

Просила я здоров'ячка синочку,

Просила, щоб хвороба відвйшла...

І Бог почув мою святу молитву-

Й здоров'я  для синочку дарував.

Є син у мене - добрий і вродливий,

Як молодий дубочок навесні,

І я - як мати-тим уже щаслива,

Що маю сина на оцій землі!

 

Тобі, справжньому!

Чоловік ніколи не старіє,

Хоча на скроні іній осіда.

Він по справжньому кохати вміє,-

Бо ціна кохання золота.

Часом хоче стати знов дитиною -

Бути розбишакою малим...

Але все стає для нього дивним,

Далеким, рідним, й водночас чужим.

І згадати дні минулі хоче він,

Перші поцілунки і любов...

І приходить щастя, що хлюпочеться,

Як вода в струмку, й хвилює кров.

Ті листи, що йшли до нього в армію

Від знайомих, друзів і подруг...

Все згадає чоловік, бо справжній він-

Захисник наш, помічник і друг.

Пролітають білими сніжинками

Дні життя. І не вернути знов

Дні, коли поміж ялинками

З вами говорили про любов.

Це було...

Були світанки росяні,

А душа зосталась молода,

Тільки сталось щось з твоїм волоссям

І частіше виростає борода.

Чоловіку ніколи старіти,

Хай же лине пісня і щасливий сміх,

Чоловіку треба лиш горіти

Й цим вогнем запалювати всіх.

Срібне весілля

Ми поєднали долі молоді,

Мами докупи нас зв'язали рушниками,

Як знак любові- обручки золоті,

І бережемо їх з прожитими  роками.

І ось уже в нас срібний ювілей-

Закралось срібло у моє й твоє волосся.

Відкриті двері для дорогиг гостей,

Обручки срібні придбать довелося.

Ми станем знову на весільний рушничок,

І привітають діти та знайомі,

Це у житті буде наступний крок,

Що буде далі- нікому не відомо.

Піднесуть для нас  весільний коровай,

І подарунки, й квіти,-так годиться...

Є мудрість, злагода, повага, як розмай,

Кохання в серці ще нам знадобиться.

Ми дякуємо Богу за життя,

Ми привітаємось обоє, як подружжя.

Нехай щасливим буде майбуття,

Теперішнє також  щасливим буде.

 

***

Серце завмирає, коли про тебе думаю я.

Люблю тебе, кохаю! Моє ти щастя, доля ти моя.

Ніколи я не перестану  про тебе мріяти, гадати.

Ніколи я не перестану тебе , як в юності кохати.

 Твій голос лагідний я чую, як сопілку,

Твій дотик ніжний, як пелюстки квітів,-

Як вітер колихає чудо-гілку,

Так листя осипається із вітів.

Прощались ми с тобою не на довго.

Ти цілував мої вуста, коханий..

Я згадувати мить ту буду довго,

Твій поцілунок ніжний і жаданий.

- Люблю тебе - я шипотіла тихо,

А ти лише потиснув мені руку,

І не сказав ні слова-

От так лихо!

Уже несе мене від тебе потяг.

І ось же ти залишився без мене,

А я без тебе знову, рідний, буду.

Але серцем буду я з тобою,

І далечінь розлуки я забуду.